Гордість громади: Михайло Ткаченко нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня
10 квітня 2025 року у приміщенні Третього відділу Миргородського районного ТЦК та СП урочисто вручили нагороди рідним захисників України.
Орден «За мужність» третього ступеня, яким був нагороджений житель с. Попове Михайло Іванович Ткаченко, отримала його дружина Світлана Іванівна.
Молодший сержант, командир 1-го гранатометного відділення взводу вогневої підтримки роти морської піхоти військової частини А1275 Михайло Ткаченко був відзначений бойовим орденом за особисту мужність та самовіддане виконання військового обов’язку майже рік тому з нагоди 
Дня морської піхоти (його відзначають 23 травня).
Однак чоловік не зміг особисто отримати нагороду, адже з 2 квітня 2024 року вважається зниклим безвісти.
Михайло народився 17 вересня 1989 року в с. Попове. Змалку був привчений до будь-якої роботи, й за що б не взявся, все у нього виходило до ладу. Разом із дружиною Світланою Михайло працював у ПА «Агроінвест»: він – водієм, а вона – лаборантом зернової лабораторії на елеваторі. Молоді, завзяті, вони будували сміливі плани на майбутнє, раділи життю, а особливо – донечці Анастасії. Одне слово, це була звичайна працьовита сім’я, яких чимало в Україні.
Як і в мільйонів українців, їхнє мирне життя обірвалося 24 лютого 2022 року. Михайло продовжував працювати, але знав, що будь-якої миті його можуть мобілізувати. Ухилятися не збирався, тож коли 26 січня 2023 року отримав мобілізаційну повістку, з готовністю став на захист країни.
Наш земляк потрапив до славетного 503-го ОБ морської піхоти, бійці якого захищали Маріуполь. Після базової підготовки та навчання на полігоні їхній взвод направили на тритижневе навчання за кордон (Італія). А в червні 2023 року вони вже воювали на Донецькому напрямку фронту. У серпні Михайло та його бойові побратими брали участь у звільненні с. Урожайне на півдні Донецької області, після чого їх перекинули на Херсонський напрямок – на лівий берег Дніпра.
Сили оборони мали за 3-4 дні зайняти позиції на лівому березі Дніпра, закріпитися та утримувати їх. Командування визначило три плацдарми: за Антонівським залізничним мостом, між селами Піщанівка й Підстепне та поблизу с. Кринки. Однак за тиждень чи два морпіхи зуміли закріпитися лише поблизу Кринок.
Переправити через Дніпро свіжі сили, зброю, воду й харчі, евакуювати поранених та тіла вбитих було майже нереально: ворог щільним вогнем з авіації та артилерії топив ледь не всі наші човни. Зрештою у липні 2024 року ЗСУ змушені були відступити й залишили плацдарм у Кринках. Маленьке село на лівому березі Херсонської області стало місцем жорстоких кровопролитних боїв.
За період із жовтня 2023-го до червня 2024-го, поки тривала операція, офіційно загиблими вважаються 262 захисників, зниклими безвісти – 788. Скільки насправді наших бійців потонули, загинули в боях чи потрапили до рук ворога, не знає ніхто.
– Перший вихід із Кринок був для Михайла вдалим, – продовжує свою розповідь Світлана Ткаченко. – Чоловік отримав поранення, але зумів дістатися правого берега. Лікувався, був на реабілітації, деякий час служив, але не виконував бойових завдань. У січні 2024 року, напередодні свого другого заходу в Кринки, отримав відпустку на 10 днів. Тоді ми востаннє його бачили. Поки Михайло був у Кринках (а це майже два місяці), він не міг телефонувати. Але ми підтримували зв'язок із командуванням. Нам говорили, що все добре, що скоро їх виведуть. А 2 квітня, під час виходу, Михайло зник безвісти.
Займаючись пошуками чоловіка, все більше розумію, як важко було нашим хлопцям, та реальна картина ще страшніша. Коли Михайло вперше вийшов із Кринок, одразу зателефонував мені й сказав: «Я вийшов із пекла». Згодом, розповідаючи про переправу, говорив: «Це ще той квест, адже сховатися нікуди: ти на воді, а над тобою постійно висять ворожі дрони, то тут, то там ворог влучно цілить по наших човнах».
Світлана Ткаченко розповідає: вона та рідні Михайла зверталися в усі установи, щоб його розшукати, й дотепер продовжують пошук. Рідні вірять, що Михайло живий.
– Він не міг загинути, адже ми його дуже чекаємо, – говорить вона. – Особливо чекає 8-річна донечка Анастасія. Заради неї він мусить повернутися…
Відомо чимало випадків, коли морпіхи, які захищали Кринки і вважалися зниклими безвісти, знаходились у ворожому полоні. Тож сподіваємося, що ця історія матиме щасливий фінал: наш героїчний земляк Михайло Ткаченко, удостоєний ордена «За мужність», зрештою повернеться додому.
