Захищаючи Україну, загинув Степан Іванович Кочу з Подолу
23 червня 2026 року у Подолі попрощалися з 47-річним захисником України, який віддав за неї найдорожче – своє життя.
Степан Іванович Кочу народився 14 серпня 1978 року в Молдові, в селі Капаклія Кантемирського району. Зараз Молдова, як і Україна, долає пережитки радянщини й прагне приєднатися до Євросоюзу. Долі наших народів дуже схожі. 1991 року росія під гаслом захисту російськомовного населення створила на території Молдови фейкову Придністровську Молдовську Республіку, а 2014 року повторила цей сценарій на захопленій території України – в Луганській і Донецькій областях. Відтоді й триває наша війна за Незалежність, яка забрала життя тисяч і тисяч українських патріотів.
Степанові ще не виповнилося й шести років, коли 1984 року родина переїхала на Полтавщину – в село Поділ. Це село, як і власне українська земля, стало для молдавського хлопця рідним. Він тут виріс, зріднився з людьми й двічі – під час АТО й одразу після повномасштабного вторгнення росії – ставав на захист української землі й українського народу.
1989 року родина перебралася в с. Бірки, але ненадовго – 1992 року повернулася назад у Поділ. Степан навчався в Бірківській та Подільській неповних середніх школах, а згодом – у Красногорівському СПТУ № 49, де здобув спеціальність тракториста-машиніста та слюсаря-ремонтника, й у Полтавському ПТУ №10 за професією електромонтер. Трудову діяльність розпочав у місцевому колгоспі ім. Ілліча слюсарем у ремонтній бригаді. Мав золоті руки й міг виконати практично будь-яку роботу.
Степан зростав у багатодітній родині, де, крім нього, виховувалися молодші сестра й брат. Він був найстаршим, а тому змалку відчував відповідальність за найближчих людей. Цю рису він зберіг на все життя. Степан став справжнім захисником для сестри й мудрим наставником для молодшого брата, а для матері Валентини Миколаївни старший син був надійною підтримкою й опорою. Молодша дочка й син виїхали з Подолу, а він залишився, жив навпроти матері й постійно їй допомагав.
– Степан Іванович був справжньою людиною-сонцем, чия душа світилася теплом для кожного, – характеризує свого односельця заступниця Білоцерківського сільського голови Надія Іванівна Доброскок. – Він ніколи не цурався роботи, завжди був надійним у справах. Коли в когось траплявся найважчий день, він завжди умів знайти потрібну посмішку й сказати слово, що зігрівало й дарувало надію. Він ніколи не мав у серці кривди, а його вміння вислухати кожного робило його найбажанішим гостем у будь-якій хаті. Недарма його часто обирали хрещеним, адже і дорослі, й діти інтуїтивно тягнулися до нього: там, де був Степан, завжди панували спокій і справжня людяність.
Строкову службу Степан Кочу проходив у 169-му гвардійському окружному навчальному центрі СРСР (селище Десна Чернігівської області). Був танкістом. Коли почалася російсько-українська війна, чоловіка мобілізували до військової частини А1463, він воював у зоні АТО, був стрільцем, мав звання молодшого сержанта. С. І. Кочу нагороджений Почесними грамотами частини й відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».
25 лютого 2022 року, на другий день після повномасштабного вторгнення рф, Степан Іванович Кочу знову став у військовий стрій, щоби захищати від ворога незалежність і територіальну цілісність України. Цього разу чоловік потрапив до 148-го окремого батальйону 116-ї окремої бригади ТрО.
Понад чотири роки молодший сержант Степан Кочу виконував бойові завдання на різних ділянках фронту, а 17 червня 2026 року загинув…
У вівторок, 23 червня 2026 року, Білоцерківська громада схилилася в жалобі за полеглим воїном. Кортеж із тілом Героя слідував із Миргорода через Дзюбівщину й Красногорівку до рідного його серцю Подолу. Скрізь люди в скорботі й пошані зустрічали його, стоячи навколішках, з Державними прапорами України й квітами в руках.
Проводжати Героя останнім земним шляхом зібралося багато односельців та жителів інших населених пунктів нашої громади. Приїхали й бойові побратими Степана Івановича.
Після відспівування на рідному обійсті величезна жалобна процесія рушила на кладовище. Там відбувся прощальний мітинг, який відкрив Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко.
– Знову сумна чорна звістка накрила нашу громаду. Знову ми проводжаємо в останню путь воїна, захисника України, Героя, – сказав він, звертаючись до присутніх. – Смерть Степана Івановича Кочу – величезна й непоправна втрата для нашої громади, а особливо – для його рідних.
Сільський голова висловив співчуття рідним і близьким воїна й наголосив, що той до останньої хвилини свого життя залишався вірним військовій присязі.
Про життєвий шлях Степана Івановича розповіла заступниця сільського голови Надія Іванівна Доброскок.
– Ми втратили не просто воїна, ми втратили сина, брата, дядю, племінника, хрещеного, сусіда, однокласника, друга, сміливого чоловіка й патріота, який без вагань став на захист нашої держави, – підкреслила вона. – Степан Іванович Кочу більше ніколи не пройде знайомою дорогою своєю вулицею, не усміхнеться й не скаже «Привіт» чи «Добрий день» односельцю. Він ніколи не переступить поріг батьківської хати, щоб обійняти маму. Ми ніколи більше не побачимо його живим, але він назавжди житиме в наших душах і серцях таким, яким ми його знали – щирим, привітним і з усмішкою на устах.
Про те, як воював Степан Іванович, як підставляв плече й морально підтримував бойових побратимів, розповів його командир Володимир.
Як і належить, військові трикратними пострілами з автоматів віддали шану полеглому воїну.
Хай Степан Іванович Кочу спочиває в мирі, а його родина знаходить силу й тепло у спогадах про нього. Ми завжди пам’ятатимемо його!
