Помер від ран захисник України з Балаклії Костянтин Роговський
Після початку повномасштабної війни житель Балаклії Костянтин Геннадійович Роговський прагнув бити рашистських окупантів. Потрапивши на фронт, він не жалів себе, до останку віддавався військовій службі, а 3 вересня 2024 року помер від отриманих на фронті ран… Він народився в місті шахтарів – Донецьку – 2 грудня 1974 року. Його дід і батько були шахтарями. Сам же Костянтин обрав професію електрогазозварника. Закінчивши Донецьке ПТУ №26, деякий час працював за фахом, потім був охоронцем на ставку. Чоловік згодом розповідав своїм дітям, як він на коні об’їжджав територію, яку охороняв.
У 16 років юнак зустрів своє перше і єдине кохання – дівчину Наталку, батьки якої походили з Полтавщини. Коли на канікулах приїхав у Балаклію до її родичів, одразу вподобав наше село. Відтоді мріяв жити саме тут.
Мрія здійснилася не одразу: 1995 року Костянтин і Наталя побралися та деякий час мешкали в Донецьку. Тут народилися старші донечки Ольга та Аня. Але думками і душею Костянтин Роговський був уже в Балаклії, де родина оселилася у 2000-х роках. Тут народилися молодші діти Міла і Микита.
Усі діти з теплом і любов’ю розповідають про батька: він був суворим, але найкращим, бо вчив їх бути сильними, трудолюбивими, долати труднощі. Дуже любив дітей, а ще більше – онуків. Їх, як і дітей, мав четверо.
Саме щоб захистити свою родину, щоб забезпечити гідне майбутнє дітей та онуків, Костянтин Геннадійович Роговський із перших днів повномасштабної війни просився на фронт, хоча в армії ніколи не служив. Чоловік мав чітку українську позицію і завжди стверджував, що Донецьк – це Україна.
Попервах у ТЦК із різних причин йому відмовляли, та коли 12 березня 2022 року зателефонували й повідомили, що беруть, уже через кілька годин він прибув у ТЦК. 12 березня 2022 року Костянтин Роговський прийняв присягу на вірність Україні. Після короткого навчання служив у Житомирській області, потім близько року воював неподалік рідного Донецька. Був водієм. Мусив дуже швидко переміщати американський переносний протитанковий ракетний комплекс FGM-148 Javelin (Джавелін). І це йому зазвичай вдавалося, бо знав місцевість, як свої п’ять пальців. Та все ж отримував і поранення, й численні контузії. Однак до медиків звертався не надто часто. 19 червня 2024 року вже на Харківському напрямку Костянтин Роговський зазнав тяжкого поранення: отримав множинні вогнепальні осколкові поранення. Потрапив у госпіталь, потім місяць був на реабілітації вдома.
Зустріч була і радісна, й сумна. Біль від ран був нестерпним, але душу зігрівала любов дітей та онуків.
ВЛК визнала чоловіка непридатним до служби. 4 липня 2024 року він повернувся у свою військову частину на Харківщині, де командири мусили вирішити його подальшу долю, і… продовжив службу.
30 серпня стан здоров’я Костянтина Геннадійовича різко погіршився. Далися взнаки численні недоліковані поранення: і попередні, й останні. Його госпіталізували до Балакліївської лікарні Харківської області. Там у ніч на 3 вересня серце мужнього воїна, люблячого батька і дідуся зупинилося навіки. 17 вересня 2024 року у Балаклії попрощалися з Героєм. Останнім земним шляхом до місцевого кладовища його супроводжували рідні, друзі, односельці, військові.
– Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна: війна, – сказала, відкриваючи траурний мітинг, заступниця Білоцерківського сільського голови Любов Петрівна Луць. – Уже третій рік наша країна втрачає найкращих своїх синів, які захищають нас у війні з російською федерацією та її найманцями. На жаль, сьогодні наша громада знову схилила голови у глибокій скорботі: ми прощаємося зі своїм земляком, військовослужбовцем Збройних Сил України, солдатом Роговським Костянтином Геннадійовичем.
Під звуки Державного гімну України громада попрощалася з Героєм. Старший офіцер Третього відділу Миргородського РТЦК та СП, майор ЗСУ Олег Іванович Сисенко, виступаючи на мітингу, подякував загиблому за його подвиг та висловив співчуття рідним. Він запевнив: добра і світла пам’ять про солдата Костянтина Роговського, вдячність за його подвиг назавжди залишаться у наших серцях.
Священик УПЦ відслужив поминальний молебень. Військові зняли з труни та передали матері Державний прапор України.
Як і належить, прогримів військовий салют, і труну з тілом Героя опустили в могилу. Спи спокійно, солдате! Ти не дожив і до п’ятидесяти років: ціною свого життя зупинив ворога, захистив своїх дітей, онуків, свій народ.
