Знову тяжка втрата: на війні загинув Микола Іванович Ляшенко з Балаклії
Стрілець спеціального призначення Микола Ляшенко поліг 9 грудня 2024 року у нерівному бою з ворогом при виконанні бойового завдання на території Донецької області.
Чоловік недовго воював на фронті: його мобілізували 2 вересня 2024 року, потім було навчання…
Останній земний шлях Героя
У суботу 14 грудня нашого захисника поховали на цвинтарі на Лисій горі у Балаклії. За кермом авто, яке везло тіло Героя з Миргорода в рідне село, був його молодший брат Олександр, військовослужбовець ЗСУ. А попереду траурного кортежу їхала машина Нацполіції. У ній був син загиблого Олексій, який служить поліціянтом у Києві.
У Дзюбівщині, Красногорівці та Балаклії люди уздовж дороги ставали навколішки, віддаючи належну шану на останньому земному шляху Миколи Ляшенка…
Попрощатися з Героєм прийшло чимало односельців, приїхали жителі інших населених пунктів нашої громади, а також військові. Рідні й близькі не стримували сліз. Особливо невтішною була мама Раїса Микитівна.
Під журливі звуки духового оркестру у супроводі Державних прапорів України військові на плечах понесли труну з тілом Героя до місця його вічного спочинку – поряд із могилою батька на сільському кладовищі. Тут відбувся траурний мітинг. Відкрив його Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко такими словами:
– Наша Білоцерківська громада знову схилилася в жалобі. Сьогодні ми проводжаємо у Вічність нашого мужнього земляка, який загинув, захищаючи рідну землю, свій народ.
Очільник громади наголосив: Микола Іванович Ляшенко сповна виконав свій громадянський обов’язок. Чоловік став на захист свободи й незалежності своєї країни й до останнього подиху залишався вірним військовій присязі.
Щирим і зворушливим був виступ заступниці сільського голови Любові Петрівни Луць.
– Жорстока кровопролитна війна знову забрала життя відважного українського воїна. Вона знову покрила жіночі голови чорними хустками, а чоловічі плечі схилила у важкій скорботі, – сказала Любов Петрівна. – Знову на увесь світ голосить розп’ята материнська душа і просить Господа повернути їй сина, а брат на щиті везе рідного брата, щоб поховати поряд із могилою батька. Знов уся Білоцерківська громада стоїть уздовж дороги на колінах, зустрічаючи з поля бою загиблого Героя і проводжає під прапорами у вічність.
Л. П. Луць коротко розповіла про життєвий шлях Миколи Івановича Ляшенка та запевнила: його ім’я назавжди буде викарбуване в героїчному літописі України, а світлий спогад про Героя-земляка залишиться у нашій пам'яті.
Любив людей і життя
М. І Ляшенко народився 10 квітня 1976 року в с. Балаклії у працьовитій і дружній родині. Батьки Іван Олексійович та Раїса Микитівна трудились у місцевому радгоспі: мама – головним бухгалтером, а батько – механізатором і на фермі.
– Із Миколчиним батьком Іваном Ляшенком я навчалася в одному класі, – згадує Любов Андріївна Лобанова. – Він був дуже розумним, здібним учнем.
Миколка теж ріс кмітливим і допитливим, добре вчився, активно займався спортом. Мав молодшого брата Сашка, який зараз живе в Красногорівці. Це була гарна, порядна родина. Жодних проблем із вихованням синів у батьків не виникало.
Миколка подавав блискучі надії, та в житті нерідко буває так, що надії й сподівання не справджуються.
Після школи він вступив на навчання до Лубенського технікуму лісового господарства, коли повернувся додому, працював на фермі. Потім одружився, переїхав до дружини у с. Піщане Решетилівського району. Там теж працював на фермі. Мав трьох дітей, двох онуків, любив і пишався ними. Років десять тому повернувся в Балаклію до матері. Батько Іван Олексійович раптово помер, лишилися батькові тітки – старенькі бабусі, яких доглядала Раїса Микитівна, то Миколка їй допомагав. Бабусі уже його любили, а він самовіддано піклувався про них. Доглядав також батькових батьків у Бірках.
Усе село любило Миколу Івановича Ляшенка. Він був привітним, добрим, життєрадісним. Не було такого випадку, щоб не привітався, не розпитав, як справи. Коли дізнавався, що в людини є якісь проблеми, завжди був готовий підставити плече й допомогти. Він любив людей, любив життя. Певно, відчував, що воно буде коротким…
Користувався повагою односельців
А ось що згадує про загиблого захисника України Анатолій Васильович Вільховий:
– Миколу Ляшенка знаю з 1 вересня 1983 року. Тоді я вперше прийшов працювати у Балакліївську 8-річну школу вчителем фізкультури і трудового навчання, а він пішов до першого класу.
Я жив на квартирі у Параски Іванівни і Миколи Ілліча Бойченків. Їхні діти померли зовсім маленькими, й Параска Іванівна взяла на виховання сина своєї сестри Івана Ляшенка. Іван називав тітку мамою, а своєму старшому синові дав ім’я Микола – на честь Миколи Ілліча Бойченка.
Маленький Коля сприймав батькових названих батьків як рідних дідуся й бабусю, часто лишався в них ночувати.
Микола Ілліч Бойченко був учителем математики, причому дуже гарним, найкращим у районі! Тож і недивно, що Коля добре знав цей предмет, а ще – німецьку мову, якої його навчила бабуся. Параску Іванівну 1943 року німці примусово вивезли до Німеччини, вона була остарбайтером.
Микола любив математику, фізику, історію, трудове навчання, фізкультуру. Він ріс дуже активним хлопчиною. Був захисником шкільної футбольної команди, а після закінчення школи – захисником нашої сільської команди «Псьол». Крім того, грав у баскетбол, займався бігом. Неодноразово посідав призові місця на районних змаганнях.
Микола закінчив школу 1991 року з двома четвірками, решта оцінок були п’ятірками. Він без проблем вступив до Лубенського технікуму лісового господарства, та не провчився там і двох років. Пішов працювати тваринником на ферму, два роки (1995 – 1996) служив у ракетних військах у Тернопільській області, знову працював на фермі, а коли познайомився з дівчиною Зіною із с. Піщаного тодішнього Решетилівського району, одружився й переїхав до неї. Вони мали трьох діток: спочатку народилася старша донечка Світлана, а через два роки – двійнята Олексій і Оксана.
Микола дуже любив дітей – і своїх, і чужих. Пригадую, як у школі він захищав малечу від старших хлопців. Нерідко носив менших учнів на плечах.
2013 року Микола Іванович Ляшенко повернувся в рідне село. Спочатку працював на різних роботах, потім звільнився. Доглядав матір, допомагав старим людям. Він умів ремонтувати взуття, шити бурки. Щирий, добрий, співчутливий, він користувався любов’ю й повагою односельців. Ніколи не чув, щоб його називали «Колько» чи ще якось – завжди лише шанобливо Миколою Івановичем.
Висока ціна
А. В. Вільховий розповідає: коли почалася повномасштабна війна, молодший брат Миколи Ляшенка Олександр, а також чоловік і свекор Миколиної дочки Світлани пішли воювати. Свекор загинув, а чоловік Максим приблизно в той же час отримав серйозне поранення, після якого його звільнили з армії. Олександр майже три роки у лавах ЗСУ.
Українці напівжартома-напівсерйозно називають Збройні сили України робітничо-селянською армією, адже діти високопосадовців усіляко уникають мобілізації. Воюють прості люди: працьовиті, чесні, порядні. Це саме завдяки їм усі ми живемо у відносній безпеці. Але військові постійно ризикують своїм здоров’ям і життям, зазнають поранень, травм, контузій, часто гинуть.
Україна платить дуже високу ціну за свою незалежність, за спокійне й безтурботне перебування в тилу. Свої життя віддають найсвідоміші, найпатріотичніші українці: ті, хто не тікає за кордон, не ухиляється від свого громадянського обов’язку й сумлінно стає на захист країни.
Пам’ятаймо про це. Не забуваймо наших захисників – живих і полеглих. Вічна пам'ять Миколі Івановичу Ляшенку!
