Олександра Чернецького провели у вічність у його 28-й день народження
Він народився 27 лютого 1997 року на Донеччині у місті Часів Яр – тому самому, за яке ось уже близько року точаться запеклі бої.
Утім, Часів Яр перебуває під потужними обстрілами російської армії від початку повномасштабної війни. Ворог перетворив його практично на купу каміння.
Одразу після російського вторгнення Олександр разом із батьками й двома братами евакуювалися до Києва. Як і мільйони інших вимушено переміщених осіб, вони мусили починати життя з нуля… Та недарма кажуть, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для кохання. Допоки у серці квітне любов, життя триває. Олександр Чернецький познайомився з жителькою Балаклії Мариною Парфенович, вони покохали один одного й невдовзі побралися.
Молодий чоловік часто навідувався в мальовничу Балаклію, подружжя будувало плани на майбутнє, з нетерпінням чекало на народження донечки.
Олександр мріяв, що після народження дитини його рідні, яких він безмежно любив, приїдуть у Балаклію, й уся велика родина збереться разом. Не судилося… Мама Наталія Павлівна, батько Павло Олександрович, брати Костянтин та Іван справді приїхали в Балаклію, але… щоб назавжди попрощатися з сином та братом.
Торік улітку Олександра Павловича Чернецького мобілізували до лав ЗСУ. Він потрапив у відому 72-гу окрему механізовану бригаду імені Чорних Запорожців. Служив у 7-й механізованій роті 3-го механізованого батальйону. Разом із побратимами захищав місто Вугледар Донецької області та інші населені пункти на рідній Донеччині. 18 лютого 2025 року воїн загинув у запеклому бою з ворогом поблизу населеного пункту Преображенськ.
Усі, хто знав чоловіка, відгукуються про нього як про світлу й добру людину. Він був щирим, веселим, товариським, душею будь-якої компанії. Для батьків – люблячим сином та надійною опорою, для дружини Марини – вірним і коханим чоловіком. Певно, він став би й чудовим батьком, якби не війна… Олександр Чернецький не дожив до народження своєї донечки, не побачив її, не взяв на руки, не пригорнув. А вона, коли народиться, зростатиме без тата, сумно вдивлятиметься в його фото та розпитуватиме маму, яким він був...
Він не дожив і до свого 28-го дня народження, причому лише кілька днів. Так сталося, що саме 27 січня, коли йому мало би виповнитися 28 років, Олександра Чернецького провели останнім земним шляхом у Вічність...
Поховали Героя у Балаклії, де живе його дружина і ось-ось має народитися дитинка.
Здійснити поховання в його рідному Часовому Ярі неможливо, а в Києві у його рідних є лише тимчасовий прихисток.
Траурний кортеж із тілом Героя рухався з Миргорода через села Дзюбівщину, Красногорівку, Балаклію, й скрізь жителі громади стрічали його на колінах і з квітами в руках.
Створивши такий живий коридор, вони віддавали останню данину мужньому захисникові України, який поклав своє молоде життя, щоб захистити свій народ, свою родину від ворога.
Відкриваючи траурну церемонію на Новому кладовищі у Балаклії, Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко подякував батькам, які виховали справжнього патріота України, та висловив щирі співчуття рідним загиблого. Справді, це завдяки Олександрові й тисячам таких, як він, мужнім воїнам, Україна четвертий рік чинить спротив зухвалому агресору, живе, працює і не здається.
А заступниця сільського голови Любов Петрівна Луць почала свій виступ словами: - Страшна війна без жалю забрала ще одне життя нашого захисника, який боронив українську державу від російського окупанта. Важко знайти слова втіхи для згорьованих рідних. Важко усвідомити смерть молодого хлопця, сповненого сил, життєвих планів і сподівань...
Бойовий побратим Антон Олексійович Якусенко, який теж виступив на мітингу, з великим теплом згадував Олександра Чернецького: він був добре вмотивованим до військової служби та професійного самовдосконалення, постійно підтримував моральний дух товаришів та до останнього подиху виконував свій військовий обов'язок.
І ось військові, здійнявши автомати, тричі салютують на честь Героя. Труна з тілом загиблого повільно опускається в могилу. Змарніла від горя мати не стримує ридання. Гірко плаче й молода дружина...
Кожен загиблий захисник України – це болюча втрата українського народу й величезний злочин, за який обов’язково відповість російський агресор. Згадуються слова нашого земляка поета Володимира Бодні:
«А на землі моїй, оспіваній і милій,
А на землі моїй, безсмертній у віках,
Куди не глянь – могили і могили,
І кров застигла вишнями в садках.
Я по землі оцій боюсь ступати,
Щоб не стривожити чийсь вічний сон.
Моя земля, велика наша мати,
То скільки ж знала ти смертельних перепон!»
Зінаїда МАТЯШОВА
