Олександр Олексійович Погорілий із Рокити загинув на фронті, захищаючи Україну
У нашій громаді знову тяжка втрата: 24 червня 2025 року у боях на Покровському напрямку загинув житель с. Рокити Олександр Олексійович Погорілий.
Схиляючи голову перед світлою памяттю Героя, згадаємо його життєвий шлях. Він народився 17 вересня 1968 року в с. Жовтневому (зараз Покровське) тодішнього Лубенського району. Дитячі роки минули в сусідньому селі Литвяках, куди невдовзі переїхали батьки.
Хлопець добре вчився й, закінчивши 10 класів, вступив до Хомутецького ветзоотехнікуму (зараз – фаховий коледж Полтавського аграрного університету). У 80-ті роки минулого століття технікум був флагманом із підготовки кадрів для сільського господарства, тож юнак здобув ґрунтовні знання. Їх він невдовзі застосував на практиці, працюючи у колгоспах на Решетилівщині. Спочатку був зоотехніком, згодом – завідувачем ферми.
– Ми познайомилися, коли чоловік працював у с. Кукобівці, – згадує вдова загиблого Ірина Василівна Дацій. – Років зо три там жили, а потім переїхали у с. Вишарі. Чоловік був приватним підприємцем, у Вишарях у нього був магазин, ми торгували й на базарі…
Було це наприкінці 90-х років. А 2008 року родина придбала будинок у Рокиті й перебралася туди. Олександр Олексійович забрав свою стареньку маму, яку доглядав до її смерті. Вона похована на кладовищі у Рокиті. Тут, поряд із її могилою, знайшов свій останній спочинок і її син, захисник України…
Після переїзду до Рокити О.О.Погорілий потроху розвивав свій невеличкий бізнес: він мав віялку, млин і надавав послуги селянам. Ось так і працював: не вимагав нічого від держави, а самотужки забезпечував себе й родину, та ще й сплачував державі податки.
Односельці згадують чоловіка як спокійну, врівноважену та дуже доброзичливу людину. Він завжди йшов людям назустріч і допомагав, чим міг.
– Справді, за все життя чоловік нікого не образив, нічого поганого нікому не зробив, – погоджується й удова.
Патріотизм для наших захисників – це не гучні гасла та інша показуха. Він тихий і непомітний. Бо він у серці, він у душі людини. Тож, мабуть, найважливішим і найвагомішим у житті Олександра Олексійовича було те, що в тяжкий для країни час він проявив себе як справжній чоловік, як патріот. Не ховався, не шукав лазівки, щоб уникнути мобілізації, а, як і належить, став на захист рідної країни, свого народу.
– Чоловік отримав мобілізаційну повістку наприкінці грудня 2022 року, за один день пройшов медкомісію й 12 чи 14 січня 2023 року вже був у військовій частині, – свідчить Ірина Василівна.
Наш земляк потрапив до новоствореної 32-ї окремої механізованої бригади, сформованої у січні 2023 року. Бригада мала посилити й утримувати ті позиції, на які Збройним силам України вдалося вийти під кінець 2022 року, а згодом узяти участь у літньому контрнаступі 2023 року. Планувалося, що її оснастять західною технікою, та насправді основним озброєнням 32-ї ОМБр стали ще радянські танки Т-64БВ, бронетранспортери М-113 і САУ 2С1 «Гвоздика».
Та попри відсутність сучасної техніки, воїни бригади мужньо били ворога, повсякчас демонструючи стійкість і героїзм. Недарма у травні 2025 року 32-га ОМБр отримала почесне найменування «Сталева».
Бійці бригади (і наш земляк зокрема) воювали на найважчих ділянках фронту: влітку 2023 року на Сватівському напрямку, від серпня й до кінця 2023 року – на Куп’янському. Потім були кілька місяців «перепочинку» на Сумщині, після чого у липні 2024 року 32-гу ОМБр перекинули на Торецький напрямок. Із листопада минулого року й донині вона стримує наступ рашистів на найгарячішому – Покровському – напрямку.
Саме тут, під Покровськом, 24 червня 2025 року й поліг 56-річний механік-водій Олександр Олексійович Погорілий.
– 26 червня я була на роботі – у кафе «Чебуречна» в с. Коноплянці, – згадує Ірина Василівна. – Аж раптом приїхали військові (вже не пам’ятаю, скільки їх було) й Світлана Василівна Козаренко. Я одразу все зрозуміла. Серце захололо, ноги заслабли... Більше нічого не пам’ятаю.
Поховали Героя на кладовищі у Рокиті 4 липня 2025 року. Траурний кортеж із тілом загиблого захисника рухався з Миргорода через Дзюбівщину, Красногорівку та інші села громади. Люди в скорботі навколішках зустрічали та проводжали його, устеляли дорогу квітами, засвідчуючи шану Герою на його останньому земному шляху. Та наймасовіший «живий коридор» створили жителі Рокити. А на подвір’ї Погорілих зібралося близько сотні оносельців, друзів, рідних загиблого.
– Знову тяжка й непоправна втрата чорним крилом накрила нашу громаду. Знову на фронті загинув наш земляк, який став на захист рідної землі, – сказав, відкриваючи поминальний мітинг на кладовищі, Білоцерківський сільський голова Іван Васильович Лещенко.
Його заступниця Світлана Василівна Козаренко розповіла про життя Олександра Олексійовича та поділилася спогадами про нього. На мітингу також виступили жителька с. Рокити Лариса Іванівна Жалій і старший офіцер Третього відділу Миргородського РТЦК та СП, майор ЗСУ Олег Іванович Сисенко.
Пішов з життя люблячий чоловік і батько, гарний господар, сусід, успішний підприємець, а на додачу – справжній патріот України і мужній воїн. Вічна пам'ять Герою!
